«Хрест – моя найбільша нагорода»

Уперше я побачила цього священика під час освячення храму в селі Рахнах-Лісових Шаргородського району. У священницькому облаченні, з наперсним хрестом, 81-річний отець Миколай Грищенко сидів у інвалідному візку і витирав сльози щастя.

 

Йшла архієрейська служба. Владика мав читати Євангеліє. І отець Миколай почав поглядом показувати, аби його підняли. Уявляєте, людина, яка не стоїть, намагається піднятися під час читання Святого Письма! Навіть будучи прикованим до крісла, він знаходить у собі сили, аби славити Господа.

Я почала розпитувати про цього священнослужителя і довідалася, що вже протягом року настоятель храму Воздвиження Чесного Хреста Господнього села Рахнів-Лісових протоієрей Сергій Смей на кожну службу привозить отця Миколая у храм і той, сидячи в інвалідному кріслі у вівтарі, вимовляє возгласи.

Так склалися життєві обставини, що довгий час отець Миколай був прикутий до ліжка та жив без Літургії. Ви розумієте, що це значить для священика, який усе життя стояв біля престолу Господнього і якийсь певний час не причащався?

Сьогодні протоієрей Миколай Грищенко живе у селі Рахни, і вже деякий час ним опікується місцева жителька Віра Сорокопуд. До них ми і навідались у гості, аби розпитати про життя найстаршого священика Могилів-Подільської єпархії.

– Отець Миколай уже три роки як на покої, а раніше з дня на день впродовж більше 50-ти років служив у одному храмі – в селі Левківці, що неподалік звідси, – говорить Віра Сорокопуд. – Крім свого приходу, духовно окормляв навколишні села, де діючих церков не було: Шпиків, Рахни, Мухівці, Стрільники, Ярове, Юліямпіль, Шершні. Це почалося ще у 1960-х роках.

Протоієрей Миколай Грищенко народився 22 травня 1932 року в селі Ометинцях Немирівського району в бідній родині. Змалечку бігав до церкви, бо там священиком був його рідний дядько. Прислужував з малих літ. А вдень пас корів.

– Якось я малим не хотів йти до церкви, – згадує отець Миколай. – То батько дав різки і відправив до храму. Як покарання мене не пустили у вівтар, і я відстояв усю службу в притворі. А після служби дядько-священик каже: «Ну що, Миколо, краще битому в церкві стояти чи небитому у вівтарі допомагати?»

У повоєнному 1946-му Микола закінчив 8 класів і вступив у лісгосптехнікум міста Сторожинець Чернівецької області. Потім пішов у армію на 4 роки. А тільки звільнився в запас – того ж року поїхав до Одеської духовної семінарії. Оскільки в ті роки було дуже мало священиків, архієпископ Одеський і Херсонський Сергій рукопоклав його у диякона. А згодом Миколая покликали на Вінниччину. І вже на нашій землі в кінці 50-х років архієпископ Вінницький і Брацлавський Симон (Івановський) звів його у сан священика. Могила владики, до речі, знаходиться на Підлісному кладовищі у Вінниці по вулиці Революційній. І хоча владика не канонізований, щодня до неї приходить багато вінничан, які згодом розповідають, як по молитвах владики Симона отримали допомогу.

Багато міг би розказати отець Миколай, якби ми завітали до нього на кілька років раніше. Зараз говорить мало, живе тільки від служби до служби. Але його розповіді пам’ятають ті, хто сьогодні поруч.

Запитала, яким було церковне сільське життя за радянських часів. Виявляється, навіть у ті безбожні роки ставлення до храму у селах залишалось благоговійним. Кожен старався ходити до Божого храму. У дітей не питали: підеш-не підеш на службу. Бабка онуку в рядно, на плечі собі завдала і понесла до церкви.

Пригадує, як у часи СРСР заборонили службу на кладовищах. Але люди дуже просили відслужити Провідні панахиди. Батюшка відслужив, а у понеділок його викликає голова сільради та партійні керівники району. Той каже: «Ти не мав дозволу служити на цвинтарі. Я ж тебе можу заборонити, скажу куди треба». А отець Миколай встав, показав свого хреста і каже: «Ось мій дозвіл служити. Але я – піп, і якщо мене по вашому ходатайству знімуть, я до кінця своїх днів залишуся попом. А от якщо вас знімуть з голови сільради, то ви вже ним не будете називатися».

Якось отець Миколай спішив на Великодню службу. Їхав машиною, бо відстані між селами, що він окормляв, дуже великі – там і 10 км, і 30, і 40. І дорогою машина зламалася. Він на дорозі ремонтує, стукає молотком. А саме йдуть дві жінки з сусіднього села, бачать, що хтось ремонтує машину, і давай проклинати: «Таке свято, а воно стукає, щоб тобі в голові так стукало». Отець Миколай нічого не сказав, поїхав і ще дорогою підвіз тих жінок до храму. А вони його не впізнали, бо темно вже було. А потім священик переоблачився, службу провів. То жінки після служби в ноги падали, пробачення просили, що так сказали. А батюшка відповідає: «Якби мені в голові так стукало, то хто ж вас підвіз би до церкви?»

У навколишніх 50 км немає такої родини, в кого батюшка не хрестив чи не вінчав, чи не хоронив. Приїздив у Рахни-Лісові минулого року тодішній голова Вінницької ОДА Микола Джига. І на зустрічі був отець Миколай. Джига подивився і упізнав у ньому священика, який колись хоронив його маму.

– Чекає кожного тижня, що отець Сергій за ним приїде і привезе у храм на службу, – каже Віра Сорокопуд, – а як я його, буває, не пускаю, бо хворіє, то він потім жаліється на мене. Він живе службою. Каже, зараз уже час тільки молитися…

Багато церковних нагород за свої 50 років служіння отець Миколай не має. Сам не просився, а просто смиренно служив. Має сан протоієрея та хрест з прикрасою.

– Його нагорода, що храм, де він служив, жодного дня не закривався і він щотижня міг служити, – додає Віра.

А сам отець Миколай в цей час бере в руки свій наперсний хрест і тихо говорить:

– Ось моя найбільша нагорода від Господа…

Ірина ЯРОШИНСЬКА