Єпископ прикордонних єпархій

Пройшло вже три місяці з того січневого дня, як Священний Синод Української Православної Церкви прийняв рішення про утворення на території Вінниччини третьої  єпархії - Могилів-Подільської. До її складу увійшли 8 південних районів області.  

Це Могилів-Подільський, Мурованокуриловецький, Чечельницький, Ямпільский, Шаргородський, Піщанський, Крижопільський та Чернівецький. А це 216 приходів та 128 священослужителів. Окормляти паству призначили 48-річного єпископа  Української Православної Церкви Агапіта (Бевцика).До того він очолював також новоутворені Сєвєродонецьку, Хустську, Мукачівські єпархії, підіймав з руїн та духовно окормляв Свято-Троїцький Іонинський чоловічий монастир у Києві.

Сьогодні -  наше перше інтерв‘ю з архієпископом Могилів-Подільським і Шаргородським Агапітом.

Єпископів можна порівняти з офіцерами – є наказ на нове призначення, зібрав речі і поїхав. Владико, у Вашій біографії було три єпархії, які Вам довелося підіймати з «нуля»… З якими проблемами найперше стикаєтесь, коли приходите у нове місце?

- Як би то банально не звучало, але це – приміщення для єпархіального управління. Усі новоутворені єпархії не мають власного приміщення. Коли я прийшов у 1998 році у Хустську єпархію,  мій попередник – єпископ  - жив у готелі. Місця не було,  не те, щоб робочий стіл поставити, але й переночувати.  Як тільки питання з приміщенням вирішується, тоді значно легше працювати і керувати єпархію.

Вже відомо, де буде єпархіальне управління у Могилів-Подільському?

- Попередньо є домовленість з місцевою владою про виділення приміщення, що вже десяток років стоїть пусткою біля Свято-Миколаївського храму. Ми вже почали там ремонтні роботи. А працювати є з чим, адже передали нам одні стіни.

Найперше завдання для новопризначеного єпископа – це знайомство з паствою. Ви щотижня відвідуєте приходи єпархії?

- Хочу якнайперше познайомитись зі священиками, з прихожанами, почути які є проблеми, на що звернути увагу у першу чергу, у чому потрібна допомога. Під час Великого Посту побував у всіх монастирях єпархії - Шаргородському, Галайківському, Лядівському. Дуже радий, бо відчув у всіх обителях справжній монастирський дух.

Що з потрібного, цікавого, корисного, застосоване Вами під час служіння у попередніх єпархіях плануєте запроваджувати тут?

- Коли Блаженійший Володимир благословляв мене на керування новою єпархією, він порадив - рік придивлятися, ставати на ноги, відкрити єпархіальне приміщення. З часом будемо вводити соціальні проекти. Але все це залежить від команди, яка буде поряд. Адже я приїхав сам. Тому дуже сподіваюсь на місцевих священиків.

Владико, якщо подивитись на карту України, то усі очолювані Вами єпархії були прикордонними. Хустська межує з Румунією, Мукачівська з Угорщиною, Сєвєродонецька з Росію, Могилів-Подільська – з Молдовою. Така собі випадкова закономірність.  Як Ви відчуваєте себе, перебуваючи весь час у прикордонних районах?

- У прикордонних єпархіях є своя специфіка. По-перше, мають бути хороші  стосунки з сусідами по той бік кордону. По-друге, треба бути гарним прикладом,  бо православні,  які знаходяться у інших державах, придивлюся, порівнюють. Завжди треба бути на висоті. Бо по нас будуть судити за всю Церкву в Україні. Мені легше працювати у тих областях,  що  межують з державними кордонами.

- Ви були на заході України, потім на сході, сьогодні  - центрі держави. Чим відрізняютьсяцерковні традиції?

- Закарпаття зазнало впливу сербські традиції. Бо до 1945 року було під юрисдикцією Серської православної церкви. Також вже багато років там поряд католицькі та уніатські приходи. Але закарпатці, а особливо їхня народність – русини - зберегли православну автентичність. Відміності є, та вони незначні, і стоуються лише традицій. Наприклад, ми звикли, що під час богослужіння у нас чоловіки у церкві стоять по правий бік, а жінки зліва. А на Закарпатті чоловіки стоять попереду, перед олтарем, а жінки позаду – майже у притворі. Також на тамтешніх православних церквах розповсюджені стасидії -  стільці, щоб сидіти під час служби. Це грецька традиція, яка підтримана у Сербії. Ще цікаво: на клиросі там співають чоловіки. Якщо ж чоловіків мало, то співають усі прихожани, що є на службі. Бо ми тут тільки «Отче наш…» і «Вірую…» всім храмом співаємо. А там диякон, який знається на уставі, керує усіма прихожанами як співати.

Владико, та Ви ж і самі родом з тих місць…

-  Я народився у селі Давидівці, що в Чернівецькій області. У нас в селі в радянські часи церква була, але служби не звершувались. Та люди приходили і молились без священика: акафісти читали, панихіди. З дитинства мене матір приводила туди. І скільки пам’ятаю мої односельці раз по разу зітхали – от якби у нас був священик. Я фактично ріс біля церкви, але практики щотижневого богослужіння не бачив.  Може, звідти мої перші думки про те, що у храмі має бути священик, аби зносити хвалу Господу і допомагати вірним Причащатися Тіла і Крові Його. Після школи вступив до Чернівецького училища мистецтв на клас духових інструментів. Потім у лавах Радянської Армії служив у штабному оркестрі Південної групи військ в Угорщині. А повернувшись, у 1985 році поїхав до Свято-Духівського чоловічого монастиря у Вільнюсі.Через три роки - на прохання архімандрита Іонафана (Єлецьких), намісника Києво-Печерської Лаври, я перевівся у цю обитель, де був пострижений у ченці. До речі, Господь знову звів нас з владикою – сьогодні він керує Тульчинською єпархією, частина приходів якої перейшла до Могилів-Подільської.

Для мене завжди є таємницю, як Господь обирає пастирів? Як майбутній священик відчуває, що він має ним стати і саме оце його шлях…

- Я часто читаю, як інші єпископи розказують, що це був якийсь переломний момент у їхньому житті. Але в моєму житті нічого такого не було. Вдохновителем розвитку моєї духовності був митрополит Никодим (Руснак), який пішов від нас у 2011році. Він – родом  з нашого села, був символом духовності серед селян.  З нашого села вийшло п’ять священиків і два єпископа.

Владико, давайте повернемось у ті часи на початку 90-хроків, коли Церква ставала на ноги і Вас запросили підіймати з руїн Свято-Троїцький Іонинський монастир, який зараз називають колискою соціального служіння УПЦ…

- Дійсно,тоді на початку 90-х років в Києві діяло тільки 5 церков. Зараз в це важко повірити. Але Іонівський Свято-Троїцький монастир – це був перший монастир після Києво-Печерської лаври, в якому дозволили служити. Храм знаходився у Ботанічному саду і потрапити туди можна було або за перепусткою або заплативши гроші за вхідний білет. То ми домовлялись з керівництво ботсаду, щоб вони пускали нас і людей хоча б на служби. 

Скільки Вас тоді було – перших монахів?

- Спочатку монастир був під омофором Києво-Печерської лаври.  У 1990-му мене призначили як старшого храму, а з 1992-го став настоятелем. Впродовж наступних семи років відроджували обитель. Добилися, аби Церкві передали будівлю монастиря,  відродили храм, перенесли мощі преподобного Іони – засновника монстаиря – з кладовища у крипту храму. Адже після Великої Вітчизняної війни монастир був розформований і було рішення звести Ботанічний сад імені Гришка.  Але храм зберігся і то чудо Боже, що його не зруйнували.

Почали з відродження монастиря і у 1998-му році вже прийняли у керування першу кафедру у Хусті, далі було Мукачеве, Сєверодонецьк…  Читала, що Вас не хотіли відпускати з Сєвєродонецька ні священики, ні віряни,  розказуючи як плідно Ви трудилися. За 5 років Вашого керування  Сєвєродонецька єпархія перетворилась у потужний духовний центр Луганщини: було відкрито духовне училище для мирян, дитячі православні табори, православну спортшколу, відділи молодіжного, соціального, волонтерського служіння. Як Вам вдалося за короткий час все це запровадити?

- Це великою мірою залежить від тих людей, які проживають на території єпархії. Якщо у них болить среце і душа за відродження Церкви, то Господь, бачачи їхнє рвіння допоможе. Наприклад, місто Сєвєродонецьк – досить молоде, побудоване в 70-х роках. І церкви там не було ніколи. І коли у 2000 році побудували храм, люди стали ходити,  цікавитися історію Православної церкви. І ми побачили,  що терба  вчити людей. Тому відкрили духовне училище для мирян. Заняття проводили тричі на тиждень і відвідувало по 100людей. Воно діє і понині. Це щось середнє між недільною школою і духовним училищем.

- Цього року у Могилів-Подільській єпархії дві значні події – відзначення 1000-ліття Лядовського монастрия та 90-річчя чуда явлення Богородиці на Йосафатовій долині у Шаргородському районі. Розкажіть, як  йде підготовка до відзначення цих дат?

- 1000-ліття Лядовській обителі буде відзначатися на всеукраїнському рівні. Про це відповідний указ підписав Президент України. Але ще до указу у Лядівській обителі вже багато зроблено: братія монастиря з холодних печер вже переселились у братський корпус, побудовано новий храм, діє паломницький готель. Сьогодні першочергова задача – укріпити схили, зробити до монастиря дорогу та добудувати храми св.Параскеви та  Іоанна Хрестителя, які був зрушені у 1938 році. І в середині вересня запрошуємо усіх на святкування.

Програма уже готова?

- Попередньо  11 вересня відбудеться святкове богослужіння в престольне свято Лядовського Усікновенського скельного монастиря. З 11 по 15 вересня триватиме щорічний Лядовський ярмарок на території монастиря. 12 вересня пройде урочиста академія в музично-драматичному театрі ім. М. Садовського у Вінниці. 15 вересня – урочисте богослужіння з нагоди 1000-річчя монастиря. Очікуємо на візит предстоятеля УПЦ Блажейнішого Володимира.

А як буде відзначатися 90-річчя Йосафатовій долині - зараз ще тільки вирішується.

Інтерв’ю провела Ірина ЯРОШИНСЬКА